Виставка дитячих автопортретів імені Зінаїди Серебрякової

Автопортретов в ХОБД  для сайта

Жанр автопортрету відомий давно. Утім, далеко не кожен художник залишив нам зображення самого себе, а деякі майстри, навпаки, створили цілу галерею власних образів. До останніх належала і Зінаїда Серебрякова, яка взагалі була гарним портретистом (згадаймо її портрети А.Ахматової, С.Рахманінова, своїх рідних) і увічнила себе у десятках творів, давши «ряд волшебных изменений милого лица».

 

___________________________________________


Чи є «надмірна» увага художника до своєї візуалізації «синдромом Нарциса», чи це можна розглядати як безперервне самопізнання або як намагання зафіксувати різний стан душі – щось на зразок щоденника без слів? А може, це – реалізація одвічної потреби Homo Ludens  у  «лицедійстві» («грі лицем»), адже усі ми – актори? Так чи інакше, художники малюють себе.
  Саме тому виникла ідея конкурсу автопортретів імені З.Серебрякової, що був проведений Неформальним товариством друзів Зінаїди Серебрякової у 2015 р.  Понад 100  дитячих робіт було подано на Перший обласний конкурс дитячих автопортретів, присвячений Зінаїді Серебряковій, нашій визначній землячці. Найкращі з них зараз експонуються у Вернісажі у фойє Харківської обласної бібліотеки для дітей.

  У графічних та живописних роботах діти прагнуть не стільки відтворити зовнішню схожість зі своїм відображенням у дзеркалі, скільки передати свою внутрішню сутність чи певний настрій.

  Характерна риса більшості експонованих автопортретів – прагнення не до схожості з тим, що ти бачиш у дзеркалі, а напружене художнє осягнення власного «Я», намагання відійти від реальності фізичної, аби краще виявити метафізичну сутність.
  Олександр Пушкін так оцінив свій портрет роботи Кіпренського:


Себя как в зеркале я вижу,
Но это зеркало мне льстит.


Чи лестять собі автори представлених портретів – хай вирішує глядач.

 

Вверх