Бібліовісті

Вечір памʼяті Валерія Романовського, що відбувся в рамках проєкту Михайла Красікова «Я памʼятаю… Життя в традиції»

Details
Published on Wednesday, 17 January 2024

 

Романовський Захід 4Кажуть, людина живе доти, доки її пам'ятають. 16 січня - роковини з дня загибелі воїна, Захисника України, викладача, історика Валерія Романовського. На зустрічі були присутні друзі, знайомі, колеги харківського захисника. Багато теплих слів було сказано на його адресу: талановитий, чемний, добрий, ніколи не полише людину в біді, справжній патріот, для якого любити Україну – це не просто пафосні слова, а стало сенсом життя, завжди готовий прийти на допомогу, навіть чотирилапим, щирий і водночас скромний. Найкраще знає свою дитину мати. 
І ось перед нами хлопчик, який вчиться на відмінно, дружить, то лише по-справжньому, а тому скріплює на все життя дружбу кров'ю, розрізаючи пальчик,  потім студент коледжу, що допомагає однокурсникам навчатися і пише для них шпаргалки, юнак, який шанує матір, але ніяк не одружиться, бо мріє все завершувати до кінця, саме тому кандидатської дисертації мало, треба  захистити докторську, і лише тоді одружуватися. Він – мрійник і поет, саме тому під час подорожей, конференцій ночує просто неба – то посеред поля у стогу сіна, то взимку в наметі на Труфановому острові. Залюблений в Україну, не проходить повз жінок, але звертає увагу перш за все на одяг, вимережаний давнім українським орнаментом. «Мамо, подивись яка жінка!», – звертається він до мами, але увага прикута не до самої постаті, а до традиційного одягу, який є не в кожного українця. 
  Колись мати подарувала Валерію статуетку козака, і він довго дивився на неї, захоплюючись поставою, мріючи стати таким самим.  І став. Дивимося на запис відео, на якому за трибуною Валерій читає доповідь: високий, у вишиванці, з довгими вусами, коротка стрижка. Не вистачає лише оселедця. Але він йому і не потрібен. Не дивно, що позивний у хлопця був «Козак». 
25 лютого 2022 року Валерій прийшов до мами. Зібраний. З наплічником. «Мамо, я пішов на війну.» «Що ти, синку, залишся. Адже викладацький склад має бронь». «Мамо, я пішов. Мої студенти вже там, як я буду в очі їх однокурсникам дивитися?» 
Постать у формі поступово віддаляється і зникає. Валерій йде, не озираючись. Він завжди так робив. Якщо вирішив, то до кінця. Пішов.  У засвіти. Але залишив по собі так багато добрих спогадів...
Після зустрічі підходить до мене мама Валерія, питає : «Покажіть у вашому музеї мінометний снаряд, будь ласка». Показую, розповідаю про калібр. Вона: «О, Господи! Жах! Це ж таке вбило мою дитину .....»

Вічна пам'ять...
 
 
Захід проходив в режимі онлайн, були присутні 67 осіб.
 
Частина учасників (Михайло Красіков, Євгенія Романовська, Кость Черемський, Олександра Крутас) знаходилися в Харківській обласній бібліотеці для дітей.
Крім нашої бібліотеки, співорганізаторами вечора були:
Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва
Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. КороленкаХарківське обласне відділення Української бібліотечної асоціації
Етнографічний музей «Слобожанські скарби»  імені Г. Хоткевича НТУ «ХПІ»
Харківська спеціалізована музично-театральна бібліотека
Охтирський краєзнавчий музей