arch

Бібліовісті

Рубрика «Літературна Україна: ексклюзивне інтерв’ю»

 

Нова рубрика Харківській обласній бібліотеки для дітей «Літературна Україна: ексклюзивне інтерв’ю» раптово виникла під час карантину. Ми зрозуміли, що саме зараз це дуже актуально. Веде її співробітник нашої бібліотеки, журналіст, Олександр Кузьменко. В межах цієї рубрики ми знайомимо вас, любі наші читачі з літературними особистостями України.

 

«Я хочу написати криптоісторичний роман про те, як
австрійський генштаб вигадував Україну»

 

 

Любі наши читачі, знайомтесь знаний українській письменник та перекладач Остап Українець.


Довідка: Остап Українець. Народився 1994 р. в місті Калуш.
2004 року разом з матір’ю переїхав до Івано-Франківська.
Займається перекладами англомовних письменників
разом з дружиною Катериною Дудкою.
Дебютний роман “Малхут” видано у 2017 році.
До творчого доробку входять романи: “Транс” та
“Канцелярія хрестових походів”.

Ostap UkrainecДоброго дня. Ми познайомились на презентації Вашого дебютного роману “Малхут” у Харкові. З тих часів у Вас друком вийшли ще два романи: “Транс” та “Канцелярія хрестових походів”. Що об’єднує ці твори?
Що об’єднує їх усі? Їх усі написав я. Окрім цього, мабуть, нічого глобального. “Канцелярія хрестових походів” – це історія, котра передує “Малхуту”, відбувається з ним в одній локації, це все ще історія одного міста на Галичині, просто в інших хронологічних межах. “Транс” – то радше магічний реалізм чи сюрреалізм, ніж що інше. Думаю, зі сторони можна буде знайти чимало точок дотику між цими книжками, але мені, “зсередини системи”, цей досвід видається дуже осібним.

 


Як вплинула на Вас творчість українських письменників? Наприклад, Івана Франка або Олеся Бердника?
А от теорія впливів у загальному розумінні – це вже питання складніше, принаймні, для самого автора. Я не можу врахувати всі процеси, які відбулися в мене в голові, все, що я засвоїв із конкретного автора і певним чином перетравив у власному процесі письма. Навіть якщо я спробую говорити, хто на мене не вплинув, за рахунок того, що не відгукнувся в мені своєю творчістю – це однаково вийде напівправда, чи й зовсім неправда. Я не можу врахувати навіть, яким чином на моєму письмі відбивається бажання не бути подібним до когось конкретного – як, скажімо, до Винниченка, котрого я глибоко не поважаю як політика і просто не люблю як автора. Я дуже багато дізнався про літературу від Франка і Андруховича – Франко був першим автором, якого я почав свідомо читати, Андрухович – останнім автором, що сформував моє бажання вивчати літературу. Ще більше я взяв (світоглядно, а не в сенсі запозичень) від барокових авторів у всьому їх огромі, від Прокоповича до анонімів, котрі моментами позалишали шедевральні тексти. Аналогічно і польськомовне бароко – як, скажімо, Шимон Шимонович чи Себастіан Кленович. І Сковорода. Неможливо бути могилянським спудеєм і не зазнати впливів Сковороди. Засвоєна в школі простота його текстів дуже оманлива, я досі вчусь повноцінно читати його твори в ширшому європейському контексті, за кожним разом відкриваючи більше і більше.

Чи вплинула Ваша перекладацька діяльність на Ваш розвиток як літератора? Хто з перекладених Вами авторів найбільше вплинув на літературні концепції Ваших текстів?
Перекладацька діяльність вплинула передовсім на спосіб мислення, на зацікавлення, на те, що я помічаю у світі – а це прямо впливає на те, про що я хочу поговорити. Переклад – це процес найретельнішого в світі читання, а кожен автор складається значною мірою саме з того, що він прочитав. Деякі автори, звісно, можуть просто прослизнути і притьмом забутися. Деякі карбуються не тим, як я-читач сприймаю їхній текст, а радше самим способом із читачем комунікувати. Це річ, яку я сприймаю ніби ззовні, окремо від процесу читання тексту – мені подобається розкладати його на прийоми та інструменти, і подеколи в такому інструментарії знаходяться дивовижні парадокси. Скажімо, гіпернатуралізм Щепана Твардоха з ряду причин мені видається якісно відмінним від аналогічного прийому, скажімо, в Золя – і ця відмінність дозволяє транслювати теми та концепції, які ефективно працюють саме для сучасної літератури, яка говорить про минуле. Не знаю, чи можна це з якоїсь перспективи вважати епігонством чи наслідуванням – Твардох, скажімо, став для мене ілюстрацією того, в які неочікувані *способи* можна говорити про минуле.

Що, на Ваш погляд, будь-яке місто може почерпнути зі свого минулого? Наприклад, місто Харків, що було засноване задовго до 1654 р. (офіційна дата заснування), мало не на місці літописного міста Донец, куди свого часу прибув новгород-сіверський князь Ігор Святославич після свого невдалого походу у 1185 р.
Говорити про Харків я не можу, бо був там лише раз і не дуже довго. Але насправді кожен локус має в собі – чи під собою – щось, за що можна вхопитись, як за нитку, і розмотувати доти, доки вистачить нахабства і фантазії. Однак мене більше цікавлять підводні течії малих міст, ніж великих. Анекдоти великого міста – це туристична принада. Наскільки б майстерно автор не працював із тим, що вже добре зафіксоване в масовій свідомості, буде відчуватися нотка фансервісу і експлуатації. Це не погано, звісно, але такому підходу дещо бракне ексклюзивности, як на мене. Натомість для маленького містечка видобутий з-під споду невідомий артефакт – це вибух для його історії, це те, що може стрімко змінити, якщо не переписати, саме сприйняття місця, його «сакральну географію» в літературі. Тут, звичайно, напрошуються «Рекреації» чи «Дванадцять обручів», особливо з огляду на попередні контексти цього інтерв’ю, але найяскравішим прикладом цього за останній час, певно, будуть «Книги Якова» Токарчук і тамтешній Рогатин. Рогатин, котрий в українській літературі вже має свій стрижень у вигляді Насті Лісовської. Токарчук не експлуатує і не обігрує Рогатин – вона його створює з пороху земного. Зі Львовом чи Харковом це не вдалося б – культурні пласти цих міст поховали б такий акт творення живцем.

Чи погоджуєтесь Ви з твердженням, що Ваші романи можна (за визначенням харківського письменника Андрія Валентинова) віднести до так званої “криптоісторії”? Чи у Вас є інше, Ваше власне, визначення їх жанру?
Як на мене, і криптоісторія, і термін «криптоісторія» разом намагаються звертатись до однієї проблеми – неможливості повноцінно осягнути історію як тяглість, неможливості врахувати всі змінні. Криптоісторія – це один із напрямків літератури, котрий бере за основу неможливість повноцінного знання. Термін «криптоісторія» ніби застерігає читача, попереджає його саме про закладену в текст неможливість повноцінного знання, однак дуже часто ця проблема прирівнюється до не-знання (не плутати з незнанням!). Слід розуміти, що історична література без криптоскладових також є художньою вигадкою як явище – не більше й не менше. Історична література містить не більше правди, ніж криптоісторична, бо глобальний наратив у них спільний. Різниця тільки в деталізації, в скурпулах, у тому, що цікавить Школу анналів, а не звичні для всіх історичні наративи. Якщо ж читач може доказово заперечити якісь колізії чи деталі в тексті – це вже не криптоісторія, а просто альтернативщина. Я намагаюся триматися сторони добра, реальних джерел і фактів, які обмежують мою фантазію і схильність видавати бажане за дійсне. Це вдається ой не завжди, але в цьому сенсі криптоісторія (спасибі Олді за термін) мені справді найближча з усіх жанрів. Хоч мені самому більше подобається визначення «спекулятивна література» – воно краще передає те, що я намагаюсь робити.
Коли ми повернемось до Вашої творчості, то не можу не спитати про Ваші подальші плани в літературній царині. Також, звісно, і про Ваші подальші переклади нашим читачам буде цікаво довідатись.
Плани завжди є і їх багато. Той, яким я зараз охоче ділюся – це роман про те, як австрійський генштаб вигадував Україну (це, до речі, історичний прецедент, хоч його популярне розуміння страшенно викривлене) і як ми, на Галичині, взагалі усвідомили свою єдиність із Великою Україною. Є певні побічні проєкти на різних етапах готовности – і художні, і науково-популярні, і навіть комікс. Але давати такі заздалегідьні анонси – річ невдячна. Все може сто разів змінитись і я потім почуватимусь незручно. А от роман впевнено просувається вперед, і якщо книжковий ринок у нас не закінчиться в найближчі місяці – наступного року можна чекати.
Красно дякую Вам за розмову!


Олександр КУЗЬМЕНКО

Читати онлайн Малхут

 

 

 

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

Вверх